Олег Іваненко, Голова наглядової ради національного проекту “Книга рекордів України”: – Градус унікальності – рекордний: «…Ми спроможні на надзвичайні досягнення…»

0
544

Ми, українці, дуже самодостатні. А ще ми – сильні, розумні, креативні, винахідливі… Хтось може заперечити те, що у нас найкрасивіші жінки у світі? Хто бачив кращих, то самі знаєте, що йому нехай буде… Хіба ми не унікальна нація? Ще й яка унікальна! У нас сила-силенна приводів, аби пишатися собою, своєю країною, співвітчизниками… Щоправда, інколи за сірою буденністю, нудним повсякденням ми про це забуваємо, або просто не згадуємо. Сьогодні ж – у переддень Нового року – про це варто згадати. Хоча б для того, аби підняти собі настрій (якщо він чомусь зіпсувався) і налаштуватися на нові «цілі та звершення», які собі наплануємо на рік прийдешній. Адже, як кажуть, що амбіційніші наші плани, то суттєвішими будуть здобутки…

А хто ж чи не найкраще знає про унікальність українців, як не часопис «Книга рекордів України»? Йдемо на розмову з головою наглядової ради того Національного проекту Олегом Іваненком. Тут варто додати, що Олег Валерійович – і сам багаторазовий рекордсмен та «Гордість країни» (удостоєний звання у 2007-му). Він має безліч друзів та прихильників не лише в Броварах, що під Києвом, де народився і мешкає, а без перебільшення – по цілому світу. Бо усім своїм життям, кожним власним вчинком він намагається довести самому собі й усій планеті, що людина, маючи силу волі і бажання, здатна і Ла-Манш перепливти, і на Говерлу піднятися. Навіть, сидячи в інвалідному візку (у 16-літньому віці Іваненко зазнав тяжкої травми, з тих пір у нього паралізовані ноги). Сьогодні він знаний юрист у Броварах (працює приватним нотаріусом, при цьому безкоштовно консультуючи депутатів міськради і пересічних городян, які опинилися у скруті). А ще – депутат Київської облради. Хоча, як зізнається сам, посади для нього – не головне. У нього є велика мета – побудова іншої держави! І цим він займається вже багато-багато років. Бо має своє (!) бачення і щодо реформування медицини, і щодо судової системи, і стосовно економічного розвитку держави…

– Олеже Валерійовичу, ну, передовсім, поясніть нашим читачам, який стосунок Національний проект «Книга рекордів України» має до всесвітньо відомої Книги рекордів Гіннеса? Бо багато хто плутається і не розуміє, чому у нас не «роздувають» найбільшу кульку з жувальної гумки і не рахують, скільки хто вареників з’їсть за годину?..

– Варто зауважити, що ми, дійсно, являємося партнерами всесвітньої книги рекордів Гіннеса. Але після того, як видання дозволило собі написати, що Крим – це частина Росії, наші взаємостосунки погіршилися. Ми з тих пір їм дуже багато протестів надіслали, а тепер взагалі замислюємося над тим, аби розірвати взаємини (у Книзі рекордів Гіннеса з’явилося повідомлення про реєстрацію рекорду, в якому анексований Росією Севастополь позначений як «російський». У сертифікаті місцем, де встановили рекорд, вказано «Sevastopol. Russian Federation», – Авт).

– Так, ми всерйоз замислюємося над тим, аби стати виключно українським проектом, – додає один із засновників «Книги рекордів України» Ігор Підчібій, який приєднався до нашої розмови. – А до Книги рекордів Гіннеса, якщо відверто, ставимося дещо скептично. У них, зізнаюся, дещо інше ставлення до людських досягнень. По-перше, їхній проект – на сто відсотків комерційний. Ми ж намагаємося шляхом популяризації в Україні та за її межами видатних досягнень своїх співвітчизників пробудити національну самосвідомість у українців. Нас у світі мусять знати і поважати. І знати не лише через те, що у нас сталася наймасштабніша у світі аварія – чорнобильська трагедія. А й через те, що у нас народжуються найсильніші чоловіки на планеті…

– Власне, від всесвітнього проекту ми й відрізняємося тим, що «дурних» рекордів взагалі-то не реєструємо. Тобто, нас не цікавить, хто, скільки і за який час пива вип’є, чи у кого кіт найбільший, чи у кого шерсть десь там чи не там виросла… Подібних рекордів національний проект не реєструє, заявок не приймає і не розглядає, – підтверджує Олег Іваненко. І продовжує: – Так, ми розмірковували над тим, аби створити рубрику на кшталт «калоші» – для курйозних рекордів, бо їх у заявках надходить просто якась неймовірна кількість, але поки що усі ті пропозиції ми відкидаємо.

Та українцям і так є чим пишатися. За 16 років існування проекту зібрана неймовірно велика кількість цікавих досягнень наших співвітчизників. У нас навіть виникла ідея зробити із тих «здобутків» величезний екшн (подію, – Авт.) Утілити той задум ми цьогоріч не спромоглися – лек оф тайм – за браком часу. А от у наступному?.. Чому б, приміром, весною не спробувати? Хочемо на Хрещатику презентувати найдивовижніші і найуспішніші українські рекорди. Влаштувати такий собі 24-годинний марафон рекордів – нон-стоп. Щопівгодини – один рекорд буде представлятися на Майдані. Паралельно упродовж доби встановлюватиметься ще три рекорди – дитячий, художній і спортивний. І ми вже відбираємо варіанти. Це має бути грандіозно!..

– У вас є найулюбленіші рекорди, від яких, як кажуть, аж дух перехоплює?

– Є, звісно. Мені дуже подобається рекорд з писанками, коли на площі Івана Франка у столиці на деревах була розвішана неймовірна кількість крашанок-писанок, усе було так класно стилізовано – це було неймовірне дійство. А взагалі-то, ми, українці – дивовижні і неймовірні. І спроможні на надзвичайні досягнення! Вражають найбільші вишивані рушники, національні страви, рекорди сили, рекорди розуму… Наш Василь Вірастюк – мій хороший друг –  був найсильнішою людиною на планеті. І його досягнення залишаються так само неймовірними, як і на той час, коли встановлювалися. А наші спортсмени? Вони  створювали і створюють чимало унікальних речей. Чому б про це не розповісти усьому світу?

А рекорди розуму? Наприклад, наші айтішники стали минулого року першими в світі по експорту ІТ-технологій! Про це мало хто знає, але про це варто говорити. Ми третій рік поспіль, національний проект в тому числі, намагаємось запросити в Україну Ілона Маска (один з найбагатших IT-підприємців за версією Forbes, – Авт). Спільно з фондом Віктора Пінчука нам вже майже це вдалося. Але, поки що ми (маю на увазі уряд, – О.І.) не можемо запропонувати ті умови, на яких би Ілон із задоволенням до нас приїхав. Я переконаний, які б він умови не зажадав, нам треба їх виконати, аби тільки він був тут. На жаль, поки що ні… У нас в Україні була і залишається одна з найпотужніших баз по ракетобудуванню. Ми – унікальні. І цим треба користатися!..

– Ви теж рекордсмен! Ще й який! Ви зі своїми досягненнями також неодноразово ставали учасником проекту. Яке із випробувань закарбувалося у пам’яті найбільше?

– Будь-який рекорд вимагає серйозної підготовки, багаторічних тренувань. Приміром, за умовою змагань, учасники мали пропливти без дихання  дистанцію 50 метрів батерфляєм. Це, зізнаюся, навіть здорові дівчата та хлопці – професійні спортсмени – дуже мало хто може зробити. А я це зробив, маючи обмежені можливості. Потім – надзвичайна дистанція 28 кілометрів, 4,5-кілометровий заплив по річці Дніпро, потім – 182 км туди й назад до Чернігова на спеціальному хендбай-велосипеді… А 106 кіл (42 км) на інвалідному візку по республіканському стадіону – без сну, без перепочинку 36,5 годин нон-стоп…

– Кожен із цих рекордів потребує тривалої підготовки…

– Безперечно. Іноді нелегким випробуванням стає навіть сама підготовка до участі у змаганні. От, приміром, я поставив собі за мету перепливти Босфор. Мені довелося досить довго доводити організаторам, що я зможу з такими вадами подолати дистанцію у 6,5 кілометрів. І я став першим у світі, хто подолав цю дистанцію без зупинки, зусиллями одних рук, фактично, одним біцепсом… Щоб отримати диплом, відстань треба було подолати за дві години, Мій результат – 1 година 51 хвилина, он диплом висить (киває на стіну). 1200 здорових спортсменів не встигли за відведений час здолати цю дистанцію і не допливли. А деяких навіть неживими подоставали із крижаної води. Це – досить складна штука. От така історія…

– Наступного року я буду перепливати Ла-Манш, вже є домовленості і проплачена участь. До речі, цю протоку вплав перепливло людей менше, ніж піднялося на Еверест – найвищу гору на планеті. Це буде індивідуальний заплив з Англії до Франції. Готується спеціальна команда для супроводу, шлюпки, охорона. Адже будемо долати 34 кілометри у холодній воді, поруч – акули і так далі…

– За вас вболіватиме вся Україна, впевнена! Добре, а у вас є найулюбленіші рекорди в рамках національного проекту?

– Ніколи не забуду, яке на мене справив враження найбільший смокінг, пошитий відомим українським дизайнером Михаїлом Вороніним. То була шикарна річ.

До речі, якщо не враховувати рекорд з миття посуду, який не увійшов до книги рекордів, то успіх відомого модельєра Михайла Вороніна, на жаль нині покійного, став першим офіційно зареєстрованим рекордом України, – додає Ігор Підчібій. – У 2003-му Михайло Львович пошив в кольорах державного прапора України гігантський жовто-блакитний смокінг. Його довжина від комірця до підлоги становила 10 м, ширина в плечах – 5,5 м, кожен рукав по 7,5 м. На цей «піджачок» пішло 174 м тканини і 126 м підкладки. Діаметр ґудзиків склав 35 сантиметрів. А в його кишені міг би поміститися легковий автомобіль. Вага смокінга склала 80 кілограмів. Це неординарне творіння довелося б в саму пору солідному чоловікові вагою 75 тонн. У результаті, смокінг встановив три рекорди України, два – Європи і потрапив до «Книги рекордів Гіннеса».  Це, дійсно, було щось неймовірне!..

– Ще один неймовірний рекорд – рекорд мого друга палестинського художника Джамаля Бадвана. Він вже більш як чверть століття живе в Україні, тож ми його точно можемо вважати «своїм». У 2011-му на Співочому полі у Києві в рамках Дня культури Палестини в Україні він представляв свій шедевр. Це – найбільша в світі картина, написана маслом  – більше трьохсот квадратних метрів (310 кв. м, – Авт.). У центрі полотна зображені голуб і три церкви: мечеть, християнський собор і синагога. Внизу і з боків – сюжети з Біблії.

– Близько десяти квадратів на картині займають малюнки дітей різних національностей, – додає Ігор Підчібій. – Свій проект картини Бадван розробляв чотири роки. А в її основі, як стверджує автор, ідея єдності усіх релігій і національностей.

– А куди ж поділася найбільша у світі картина? Де її зараз можна побачити?

– Картина по світу їздить, – пояснює Олег Іваненко. – Вона дуже великий попит має у мусульманському світі. В Йорданії часто виставляється. Вона досить складна для показу, бо дуже величезна. Аби влаштувати їй виставку, треба робити спеціальний дороговартісний каркас. Тож по Україні вона не їздить, бо її нема де таку величезну розвісити і показати…

– Тож, бачите, не лише українці неймовірні і унікальні, – продовжує Олег Валерійович, – а й наша Україна – унікальна. Ми, наша земля, мабуть, маємо якесь Боже благословення. Не дарма ж Джамаль саме у нас почав створювати свій епохальний твір.

– А як можна забути один з найпотужніших патріотичних рекордів українців, який ми зареєстрували на Майдані під час Революції Гідності? Тоді ми стали першими у світі за кількістю людей, які зібралися на одному масовому заході в одному місці. Так, 8 грудня 2013 року на Майдані і прилеглих вулицях зібралося 165 тисяч 119 чоловік! Тож, за показником одночасного виконання Державного Гімну ми перевершили навіть світовий рекорд, який на той час утримували індійці (їх результат 121 тисяча 630 осіб). Про те, що ми встановили новий світовий рекорд стало відомо лише 17 січня 2014-го, лише тоді стали точні дані підрахунку. Свою заявку на реєстрацію рекорду до книги світових рекордів ми подали…

– Як же вдалося усіх порахувати?

– Професійно: працювали з десяток маленьких гелікоптерів, знімали картинку з різних ракурсів, плюс десятки камер відеоспостереження. Фіксували, рахували квадратами з точністю до однієї людини!

Узагалі-то, ми, українці, потужні багатьма речами. Наприклад, Україна – перша у світі за експортом меду. Це – також досягнення. Українська Щедрівка – найвідоміша пісня у світі. Упевнений, що українці найвправніше за всіх ліплять вареники, начиняють ковбаси, варять борщі… Якось ми реєстрували рекорд по його приготуванню. Хтозна, де учасники того заходу узяли такий величезний чан, але коли готували страву, то помішували його дерев’яними ложками схожими, скоріше, не човнярські весла. Нагодували тим борщем – не знати скільки люду. Ну люблять українці гарно харчуватися і радо пригощають наїдками своїх гостей …

– Тож, які все-таки критерії відбору досягнень для встановлення рекордів співвітчизниками? І скільки ви рекордів реєструєте, скажімо, у місяць?

– Так, ми приймаємо не усі заявки, а дуже вибірково. Заявок чимало, але для розгляду беремо 10-15 на місяць. Потім вивчаємо їх цікавість і приймаємо рішення. За місяць реєструємо від п’яти до десяти рекордів, – повідомив Ігор Підчібій.

– Побутує думка, що за реєстрацію рекорду треба заплатити…

– Ні, рекорди ми реєструємо безплатно. Хоча, в нашому проекті є й рекорди, які «носять комерційну складову», – пояснює Олег Іваненко. – Ну, приміром, якась фірма хоче пропіариити свій логотип. Це вітчизняна компанія, яка потужно працює і сплачує податки в Україні. Чом би й ні? Ми, звісно, відгукуємося. Бо і проект має якимось чином наповнюватися, в тому рахунку і фінансово. Але деякі рекорди навіть за спонсорські ми не беремося фіксувати.

– Чому й досі немає друкованої версії Книги рекордів України?

– Книжку з рекордами дуже просять і українські діаспори по всьому світу, і в наших посольствах та консульствах. Канада, Австралія, Нова Зеландія… А ми хочемо, щоб наша книжка з’явилася і у кожній бібліотеці, і у кожній школі… Але, щоб надрукувати такий великий тираж, і щоб видання було якісним, треба гроші. І немалі. Плануємо наступного року подавати заявку у культурний фонд при Мінкульті на можливість фінансування цього видання.

Ви ж знаєте, мабуть, Книга рекордів Гіннеса – друга після Біблії за тим, скільки людей її читають. Безперечно, і український проект має бути надзвичайно цікавим. І така книга вже на часі. Причому давно… У нас уже зібрано більше 20 тисяч досягнень. Вибрати точно є з чого. Вже визріло, ми вже готові її надрукувати…

– То невже досі не знайшлося бізнесмена чи просто небідної людини, яка б профінансувала такий проект?

– У 2012 році Азаров з Януковичем готові були профінансувати друк цієї книжки. І будь-які гроші пропонували, але за умови – під їхньою егідою. На першій сторінці мала би бути фотографія Миколи Яновича… Ми відмовилися. Якби у нас не було принципів, то ми могли б то усе давним-давно видати. Наша позиція однозначна – це український проект. І ті люди, за яких нам соромно, у проекті не з’являться.

– І скільки ж треба аби книжка побачила світ?

– Щонайменше 1,5 мільйона гривень.

– Так це не так вже й багато. Я думаю, що заради такого діла знайшлося б пару мільйонів щирих українців, які б більше ніж по гривні скинулися б…

– Але ж то все треба організувати… Насправді ж ресурси є. Головне, щоб у проекті була зацікавленість. Влади, передусім. Було поняття, що все українське треба популяризувати. Щоб нам було чим пишатися. Щоб ми гордо казали – це моя країна, це моя держава. Найбільша країна Європи, з серйозними ресурсами, потужним потенціалом – у тому рахунку і людським. Неймовірним людським потенціалом. Люди наші настільки талановиті і ініціативні, потужні духом і будь чим, і дуже класно наповнені змістом, історично і культурно…  Просто оце відчуття меншовартості після Радянського Союзу ще в нас трохи залишається і ми ще трошки не усвідомлюємо, що ми надзвичайна нація, яка просто приречена бути успішною. Я так завжди кажу. І у цьому ми дуже скоро переконаємося. Просто кожен українець повинен усвідомити свою унікальність, і свою відповідальність перед країною, в якій живе. Тому – вперед, бери на себе частину роботи, бери на себе відповідальність і роби сам свою країну успішною…

Розмову вела Ірина ЛЬВОВА

Голос України – газета Верховної Ради України, 30.12.18 р.